Общее·количество·просмотров·страницы

суббота, 8 сентября 2018 г.

Закон про адвокатуру та адвокатську діяльність № 9055

Добра новина для юристів, які бажають отримати адвокатське посвідчення.
6 вересня 2018 року Президент України подав законопроет № 9055. Даний законопроект передбачає право юристів на доступ до адвокатури в спрощеному порядку без проходження стажування та за умови наявності 3 років стажу на посаді юриста після закінчення навчання ( повний перелік посад які дають право на здачу іспиту зазначено в п. 3 Розділу XI)
а саме - Установити, що протягом чотирьох років з дня набрання чинності цим Законом особи, які виявили намір стати адвокатом, мають вищу юридичну освіту ступеня магістра (або прирівняну до неї), володіють державною мовою та на момент звернення із заявою про допуск до складення кваліфікаційного іспиту мають не менше ніж три роки стажу роботи у галузі права після здобуття вищої юридичної освіти як самозайняті особи або роботи на посадах:
1) юриста, юрисконсульта, головного юрисконсульта, начальника юридичного відділу, іншій аналогічній посаді (посадах) в органах державної влади, органах місцевого самоврядування, підприємствах, установах та організаціях незалежно від форми власності, робота на яких передбачає надання правничої (правової) допомоги;
2) слідчого, нотаріуса;
3) помічника судді, помічника нотаріуса;
4) педагогічного або науково-педагогічного працівника, який здійснює навчання, виховання та професійну підготовку у вищих навчальних закладах або вищих навчальних закладах післядипломної освіти;
5) наукового працівника, який здійснює наукову діяльність у науковій або науково-дослідній установі,
мають право набути статус адвоката у встановленому цим Законом порядку шляхом складення письмового анонімного тестування без проходження стажування та наявності стажу роботи на посаді помічника адвоката (стажера).
З повним текстом законопроекту можна знайомитися за посиланням нижче.

четверг, 23 февраля 2017 г.

Заява до генеральної прокуратури на лізингову компанію

Генеральна прокуратура України
01011, м.Київ, вул. Різницька 13/15

Потерпілий:  __________________(адреса, поштовий індекс, інші засоби зв’язку)


ЗАЯВА (ПОВІДОМЛЕННЯ)
про кримінальне правопорушення за 
ч. 4 ст. 190 та 382 КК України

Я, громадянин України, ________________, 19______ року народження, повідомляю наступне: 
________ року між мною та ТОВ ______________________________ (код _____________)  в особі __________________ (далі — Обвинувачуваний) було укладено лізингову угоду № ______ (далі - Угода). За даною угодою Обвинувачуваний мав придбати для мене авто марки: ____________ за ___________ грн. Обвинувачуваний шляхом обману та зловживання довірою запевнив мене що після сплати авансового внеску в розмірі ______________ грн., на наступний день, я отримаю авто марки:_______________. Після сплати авансового внеску в розмірі ________ грн., бажане авто я не отримав ні на наступний день ні через місяць, більше того в угоді містилися зовсім інші цифри ніж ті, що були обумовлені раніше. В подальшому Обвинувачуваний перестав виходити на зв'язок та кошти мені повернуті не були.
Зазначеними діями Обвинувачуваний завдав мені матеріальної шкоди на суму авансового внеску в розмірі _______ грн.
На даний час мені відомо, що Обвинувачуваний має місце реєстрації ________________________________________окрім цього по всій території України діють представники Обвинувачуваного, які через мережу інтернет (сайт olx.ua) заманюють людей в дану злочину схему.
Окрім цього після того як мені в добровільному порядку сума авансового внеску в розмірі ________________ грн. не була повернута я звернувся з відповідним позовом до суду про стягнення з Обвинувачуваного коштів. ________ року ___________ районним судом було ухвалено рішення яким позовні вимоги до Обвинувачуваного було задоволенно в повному обсязі. ________ року рішення набрало законної сили. Після цього було розпочато виконавче провадження щодо поверенення мені суми сплаченого авансу, але Обвинувачуваний маючи злочинний намір усіляко ухиляється ві виконання рішення суду.
Впевнений, що діяння Обвинувачуваногобули умисні, мали корисливий мотив - заволодіти моїми грошима шляхом обману та зловживання моєю довірою, - такі діяння мають склад злочину, за який відповідно до ч. 4 ст. 190 КК України передбачена кримінальна відповідальність.
 Враховуючи викладене, відповідно до ч. 4 ст. 190, 382 КК України, на основі ст., ст. 55, 56, 214 КПК України,


ПРОШУ:

- прийняти мою заяву про кримінальне правопорушення;
- внести відповідні відомості до Єдиного реєстру досудових розслідувань;
- невідкладно розпочати досудове розслідування, у формі попереднього слідства, з підстави вчинення правопорушення, що має ознаки складу злочину, передбаченого ч. 4 ст. 190 та 382 КК України;
- визнати мене,______________ потерпілим від кримінального злочину, передбаченого ч. 4 ст. 190 та ст. 382  КК України;
притягнути до відповідальності винних у скоєні даного злочину осіб;
- повідомити мене письмово, у встановленому законом порядку і строки, про початок кримінального провадження та закінчення досудового розслідування.
Зі статтями 383 «Завідомо неправдиве повідомлення про вчинення злочину», 384 «Завідомо неправдиве показання» Кримінального кодексу України, ознайомлений.

Додатки: 
Копія Лізингової угоди
- Копія квитанції про сплату авансового внеску
- Копія рішення суду 
- Копія постанови про відкриття виконавчого провадження




__________________ 2017              __________                           ____________
                                                                                              (підпис)                                           призвіще та ініціали          

воскресенье, 29 января 2017 г.

Визнання угоди з ТОВ ЕкономКомфорт (ТОВ А.В. Проспера) не дійсною (Постанова ВСУ № 6-2629цс15)

П О С Т А Н О В А
І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И
16 березня 2016 року

м. Київ

Судова палата у цивільних справах
Верховного Суду України в складі:
головуючого
суддів:

Охрімчук Л.І.,
Гуменюка В.І.,
Сеніна Ю.Л.,

Сімоненко В.М.,
Яреми А.Г.,



розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до товариства з обмеженою відповідальністю «ЕкономКомфорт» про визнання договорів недійсними та відшкодування моральної шкоди за заявою товариства з обмеженою відповідальністю «ЕкономКомфорт» про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 3 серпня 2015 року, ухвали Апеляційного суду Вінницької області від 8 липня 2015 року та рішення Могилів-Подільського міськрайонного суду Вінницької області від 21 травня 2015 року,

в с т а н о в и л а :

У січні 2015 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до товариства з обмеженою відповідальністю «ЕкономКомфорт» (далі ТОВ «ЕкономКомфорт») про визнання договорів недійсними та відшкодування моральної шкоди.
Позивач зазначав, що 15 грудня 2014 року між ним та ТОВ «ЕкономКомфорт» укладено договір, за умовами якого товариство зобов’язалося за плату вчинити від його імені та за його рахунок певні юридичні дії, спрямовані на придбання товару, визначеного в додатку, у тому числі: створити групу учасників, забезпечити її адміністрування; присвоїти та повідомити учаснику його номер групи та персональний код у групі; організовувати та проводити розподіли свідоцтв; здійснити оплату товару на користь учасника та/або надати учаснику відповідну суму в позику; надавати інші послуги та здійснювати інші правочини, погоджені сторонами, у порядку та в строки, передбачені цим договором та додатками до нього.
Крім того, 15 грудня 2014 року між ним та ТОВ «ЕкономКомфорт» укладено договір, за яким замовник доручив, а виконавець прийняв на себе зобовязання за плату в розмірі 7 % від вартості товару та/або цільової позики, що відповідно становить 2 тис. 100 грн, здійснити такі дії: забезпечити дбайливе оформлення договору про участь у програмі для замовника з дотриманням вимог чинного законодавства, надавати інформаційні, консультаційні, розяснювальні та довідкові послуги з питань діяльності та подальшої участі замовника у програмі. При цьому позивач сплатив відповідачу 2 тис. 100 грн.
Посилаючись на те, що зазначена діяльність відповідача містить ознаки фінансової послуги та підлягає ліцензуванню, але здійснювалася ним без відповідної ліцензії, ОСОБА_1 просив визнати зазначені договори недійсними, застосувати наслідки недійсності правочину та стягнути грошові кошти, сплачені за цими договорами, в розмірі 2 тис. 100 грн, а також 3 тис. грн на відшкодування моральної шкоди.

Могилів-Подільський міськрайонний суд Вінницької області рішенням від 21 травня 2015 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Вінницької області від 8 липня 2015 року, позовні вимоги ОСОБА_1 задовольнив частково: визнав недійсними зазначені договори від 15 грудня 2014 року; стягнув з ТОВ «ЕкономКомфорт» на користь ОСОБА_1 2 тис.100 грн на відшкодування майнової шкоди; в іншій частині позову відмовив.

Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 3 серпня 2015 року рішення Могилів-Подільського міськрайонного суду Вінницької області від 21 травня 2015 року та ухвалу Апеляційного суду Вінницької області від 8 липня 2015 року залишила без змін.

У заяві про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 3 серпня 2015 року, ухвали Апеляційного суду Вінницької області від 8 липня 2015 року та рішення Могилів-Подільського міськрайонного суду Вінницької області від 21 травня 2015 року ТОВ «ЕкономКомфорт» просить скасувати зазначені судові рішення та направити справу на новий розгляд до суду касаційної інстанції з передбаченої пунктом 1 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) підстави неоднакового застосування судом касаційної інстанції пункту 111 частини першої статті 4 Закону України від 12 липня 2001 року № 2664-ІІІ «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» (далі – Закон № 2664-ІІІ) та статті 227 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України), що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.

На обґрунтування заяви ТОВ «ЕкономКомфорт» надало копії ухвал колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 1 квітня, 24 червня, 12 серпня та 30 вересня 2015 року.
Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві ТОВ «ЕкономКомфорт» доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку про те, що заява не підлягає задоволенню з огляду на таке.
За положеннями пункту 1 частини першої статті 355 ЦПК України підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.
Згідно із частиною першою статті 3605 ЦПК України Верховний Суд України відмовляє у задоволенні заяви, якщо обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися, або норми права у рішенні, про перегляд якого подана заява, були застосовані правильно.
У справі, яка переглядається, суди встановили, що 15 грудня 2014 року між ОСОБА_1 та ТОВ «ЕкономКомфорт» було укладено договір, за умовами якого товариство зобов’язалося за плату вчинити від імені ОСОБА_1 та за його рахунок певні юридичні дії, спрямовані на придбання товару, визначеного в додатку, у тому числі: створити групу учасників, забезпечити її адміністрування; присвоїти та повідомити учаснику його номер групи та персональний код у групі; організовувати та проводити розподіли свідоцтв; здійснити оплату товару на користь учасника та/або надати учаснику відповідну суму в позику; надавати інші послуги та здійснювати інші правочини, погоджені сторонами, у порядку та в строки, передбачені цим договором та додатками до нього.
Крім того, 15 грудня 2014 року між ОСОБА_1 та ТОВ «ЕкономКомфорт» укладено договір, за яким замовник доручив, а виконавець прийняв на себе зобов’язання за плату в розмірі 7 % від вартості товару та/або цільової позики, що відповідно становить 2 тис. 100 грн, здійснити такі дії: забезпечити дбайливе оформлення договору про участь у програмі для замовника з дотриманням вимог чинного законодавства, надавати інформаційні, консультаційні, роз’яснювальні та довідкові послуги з питань діяльності та подальшої участі замовника у програмі.
На виконання умов цих договорів ОСОБА_1 сплатив товариству 2 тис. 100 грн.
Ухвалюючи рішення про часткове задоволення позовних вимог ОСОБА_1, суд першої інстанції, з висновками якого погодилися суди апеляційної та касаційної інстанцій, виходив з того, що спірні договори та умови програми ТОВ «ЕкономКомфорт» свідчать про те, що послуга, яка надавалася позивачу, за своєю суттю є фінансовою послугою у вигляді адміністрування фінансових активів для придбання товарів у групах (пункт 111 частини першої статті 4 Закону № 2664-ІІІ), оскільки послуги, які є предметом указаних договорів, здійснюються шляхом створення адміністратором груп учасників та формування фонду групи для придбання на користь та за рахунок учасників бажаних товарів та/або отримання відповідної суми боргу, з проведенням розподілу права на отримання товару чи позики відповідно до визначеної процедури; за одним із цих договорів передбачено залучення коштів фізичної особи.
З огляду на зазначене суд дійшов висновку про те, що спірні договори є недійсними з підстави, передбаченої частиною шостою статті 19 Закону України від 12 травня 1991 року № 1023-ХІІ «Про захист прав споживачів», оскільки відповідач здійснював відповідний вид діяльності (надання фінансової послуги) без дозволу (ліцензії) на її здійснення відповідно до статті 34 Закону № 2664-ІІІ.

Разом з тим в ухвалах колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 1 квітня, 24 червня, 12 серпня та 30 вересня 2015 року, наданих заявником для порівняння, касаційний суд, установивши, що предметом спірних договорів, укладених 18 липня, 19 вересня 2013 року, 9 вересня і 6 листопада 2014 року між фізичними особами та ТОВ «ЕкономКомфорт», є вчинення дій, спрямованих на отримання позики у групі, вважав, що чинним законодавством не передбачено отримання ліцензії для надання послуг з адміністрування фінансових активів для отримання грошових коштів у позику в групах, тому підстав для визнання цих договорів недійсними немає.
Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції однієї й тієї самої норми матеріального права, а саме пункту 111 частини першої статті 4 Закону № 2664-ІІІ.

Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції вказаної норми матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого.

Відповідно до частини першої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою – третьою, п’ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Частиною першою статті 227 ЦК України визначено, що правочин юридичної особи, вчинений нею без відповідного дозволу (ліцензії), може бути визнаний судом недійсним.

За змістом статті 9 Закону України від 1 червня 2000 року № 1775-ІІІ «Про ліцензування певних видів господарської діяльності» та статті 34 Закону № 2664-ІІІ діяльність із надання фінансових послуг підлягає ліцензуванню.

Відповідно до пункту 5 частини першої статті 1 Закону № 2664-ІІІ під поняттям «фінансова послуга» розуміється операція з фінансовими активами, що здійснюється в інтересах третіх осіб за власний рахунок чи за рахунок цих осіб, а у випадках, передбачених законодавством, – і за рахунок залучених від інших осіб фінансових активів, з метою отримання прибутку або збереження реальної вартості фінансових активів.

Законом України від 2 червня 2011 року № 3462-VІ «Про внесення змін до деяких законів України щодо регулювання ринків фінансових послуг» (набрав чинності 8 січня 2012 року; далі – Закон № 3462-VІ) внесено зміни до частини першої статті 4 Закону № 2664-ІІІ та доповнено її пунктом 111, відповідно до якого фінансовими вважаються послуги з адміністрування фінансових активів для придбання товарів у групах.

Згідно з пунктами 3, 4 розділу ІІ «Прикінцеві положення» Закону № 3462-VІ фінансові установи зобов’язані протягом одного року з дня набрання чинності цим Законом привести свою діяльність у відповідність з вимогами цього Закону (тобто до 8 січня 2013 року), а спеціально уповноважений орган виконавчої влади у сфері регулювання ринків фінансових послуг зобов’язаний у шестимісячний строк з дня опублікування цього Закону розробити та затвердити ліцензійні умови здійснення діяльності з адміністрування фінансових активів для придбання товарів у групах.

На підставі Закону № 2664-ІІІ Національна комісія, що здійснює державне регулювання у сфері ринків фінансових послуг (далі – Нацкомфінпослуг) як уповноважений державний орган 9 жовтня 2012 року затвердила Ліцензійні умови провадження діяльності з адміністрування фінансових активів для придбання товарів у групах (розпорядження № 1676 «Про затвердження Ліцензійних умов провадження діяльності з адміністрування фінансових активів для придбання товарів у групах»; далі – Ліцензійні умови).
Ліцензійні умови закріпили визначення, сутність, правовий статус учасників (і вимоги до них) такого виду фінансових правовідносин, як придбання товарів у групах, і передбачили, що діяльність таких груп направлена на легітимне використання фінансової схеми із залученням грошових коштів споживачів для придбання певного виду товарів та (або) послуг.

Згідно з пунктом 1.2 розділу І Ліцензійних умов адміністрування фінансових активів для придбання товарів у групі – це фінансова послуга, що надається ліцензіатом і передбачає залучення грошових коштів учасників групи, об’єднання цих коштів з метою придбання та розподілу товарів між учасниками групи.

Ліцензіатом є фінансова установа, яка одержала ліцензію на провадження діяльності з адміністрування фінансових активів для придбання товарів у групах.

Згідно з пунктом 1.5 Ліцензійних умов фінансова установа може провадити діяльність з адміністрування фінансових активів для придбання товарів у групах тільки після отримання ліцензії Нацкомфінпослуг відповідно до цих Ліцензійних умов.
У справі, яка переглядається, спірні договори укладено сторонами 15 грудня 2014 року, коли закон вимагав отримання ліцензії для надання послуг з адміністративного фінансування активів для придбання товарів у групах.
Ураховуючи наведене, суди в цій справі, установивши, що предметом спірних договорів є послуги з адміністрування фінансових активів для придбання товарів у групах, дійшли обґрунтованого висновку про наявність правових підстав для визнання цих договорів недійсними з огляду на те, що зазначені послуги вважаються фінансовими і регулюються Законом № 2664-ІІІ, а ТОВ «ЕкономКомфорт» надає їх без отримання відповідної ліцензії.
За таких обставин підстав для скасування судових рішень судів у справі, яка переглядається, немає.
Керуючись пунктом 1 частини першої статті 355, пунктом 2 частини першої статті 3603, частиною третьою статті 3603, частиною першою статті 3605 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України


п о с т а н о в и л а :
У задоволенні заяви товариства з обмеженою відповідальністю «ЕкономКомфорт» про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 3 серпня 2015 року, ухвали Апеляційного суду Вінницької області від 8 липня 2015 року та рішення Могилів-Подільського міськрайонного суду Вінницької області від 21 травня 2015 року відмовити.
Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України.


Головуючий Л.І. Охрімчук

Судді: В.І. Гуменюк

Ю.Л. Сенін

В.М. Сімоненко

А.Г. Ярема
ПРАВОВИЙ ВИСНОВОК
у справі № 6-2629цс15

За змістом статті 9 Закону України від 1 червня 2000 року № 1775-ІІІ «Про ліцензування певних видів господарської діяльності» та статті 34 Закону України від 12 липня 2001 року № 2664-ІІІ «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» діяльність із надання фінансових послуг підлягає ліцензуванню.
Відповідно до пункту 5 частини першої статті 1 Закону № 2664-ІІІ під поняттям «фінансова послуга» розуміється операція з фінансовими активами, що здійснюється в інтересах третіх осіб за власний рахунок чи за рахунок цих осіб, а у випадках, передбачених законодавством, – і за рахунок залучених від інших осіб фінансових активів, з метою отримання прибутку або збереження реальної вартості фінансових активів.
Законом України від 2 червня 2011 року № 3462-VІ «Про внесення змін до деяких законів України щодо регулювання ринків фінансових послуг» (набрав чинності 8 січня 2012 року) внесено зміни до частини першої статті 4 Закону № 2664-ІІІ та доповнено її пунктом 111, відповідно до якого фінансовими вважаються послуги з адміністрування фінансових активів для придбання товарів у групах.
У справі, яка переглядається, спірні договори, предметом яких є послуги з адміністрування фінансових активів для придбання товарів у групах, укладено сторонами 15 грудня 2014 року, коли закон вимагав отримання ліцензії для надання послуг з адміністративного фінансування активів для придбання товарів у групах.

Суддя Верховного Суду України Л.І. Охрімчук


Визнання договору фінансового лізингу з ПАТ КБ Приватбанк не дійсним (Постанова ВСУ № 6-648цс16)

П О С Т А Н О В А
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

18 січня 2017 року м. Київ

Судова палата у цивільних справах
Верховного Суду України в складі:

головуючого
Гуменюка В.І.,


суддів:
Лященко Н.П.,
Романюка Я.М.,
Сімоненко В.М.,

за участю представника публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «Приватбанк» – ОСОБА_1,

розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за позовом публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «Приватбанк» до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за договором фінансового лізингу та за зустрічним позовом ОСОБА_2 до публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «Приватбанк» про встановлення нікчемності правочину та застосування наслідків його недійсності за заявою ОСОБА_2 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 21 жовтня 2015 року,

в с т а н о в и л а :

У серпні 2014 року публічне акціонерне товариство «Комерційний банк «Приватбанк» (далі – ПАТ «КБ «Приватбанк») звернулось до суду з позовом про стягнення заборгованості за кредитним договором. Свої вимоги ПАТ «КБ «Приватбанк» обґрунтовувало тим, що на підставі договору фінансового лізингу, укладеного 8 липня 2011 року між ним та ОСОБА_2, останній отримав від банку у платне користування автомобіль марки Hyundai Accent 1.4, РЕЄСТРАЦІЙНИЙ НОМЕР_1, та зобов’язався сплачувати щомісячні платежі, пов’язані з виконанням договору лізингу, в строки та в розмірах, передбачених умовами договору.
Посилаючись на те, що ОСОБА_2 належним чином не виконав зобов’язань, узятих на себе за договором фінансового лізингу, унаслідок чого утворилась заборгованість зі сплати щомісячних платежів з відшкодування вартості предмета лізингу, ПАТ «КБ «Приватбанк» просило стягнути з ОСОБА_2 на свою користь заборгованість за договором фінансового лізингу в розмірі 23 тис. 785 грн 68 коп.
ОСОБА_2 звернувся до суду із зустрічним позовом до ПАТ «КБ «Приватбанк» про встановлення нікчемності договору фінансового лізингу від 8 липня 2011 року, застосування наслідків його недійсності та стягнення з банку на свою користь сплачених щомісячних платежів у розмірі 101 тис. 974 грн. ОСОБА_2 зазначав, що укладений між ним та банком договір фінансового лізингу підлягає нотаріальному посвідченню. Оскільки спірний договір не посвідчено нотаріально, то він є нікчемним, і банк зобов’язаний повернути йому кошти, сплачені на виконання умов такого договору.  
Вишгородський районний суд Київської області рішенням від 11 лютого 2015 року відмовив у задоволенні позову ПАТ «КБ «Приватбанк» та зустрічного позову ОСОБА_2.
Апеляційний суд Київської області 16 квітня 2015 року рішення Вишгородського районного суду Київської області від 11 лютого 2015 року в частині відмови в задоволенні позову ПАТ «КБ «Приватбанк» скасував і в цій частині ухвалив нове рішення, яким позовні вимоги ПАТ «КБ «Приватбанк» задовольнив, стягнув з ОСОБА_2 на користь банку заборгованість за кредитним договором у розмірі 23 тис. 785 грн 68 коп. та судовий збір у розмірі 365 грн 40 коп.; в іншій частині рішення суду першої інстанції залишив без змін.
Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 21 жовтня 2015 року касаційну скаргу ОСОБА_2 задовольнив частково, рішення Апеляційного суду Київської області від 16 квітня 2015 року в частині задоволення позову ПАТ «КБ «Приватбанк» до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за договором фінансового лізингу скасував, направив справу в цій частині на новий розгляд до суду апеляційної інстанції; у решті рішення суду апеляційної інстанції залишив без змін.
У березні 2016 року до Верховного Суду України звернувся
ОСОБА_2 із заявою про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 21 жовтня 2015 року з підстави невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме статті 220, частини другої статті 799 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України).
У зв’язку із цим заявник просить скасувати ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 21 жовтня 2015 року та ухвалити нове рішення, яким відмовити в задоволенні позову ПАТ «КБ «Приватбанк» і задовольнити в повному обсязі зустрічні позовні вимоги ОСОБА_2.
Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку про те, що заява підлягає задоволенню частково з огляду на таке.
Відповідно до статті 353 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом.
Згідно з пунктом 4 частини першої статті 355 ЦПК України підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права.
За змістом статті 3604 ЦПК України Верховний Суд України задовольняє заяву за наявності однієї з підстав, передбачених частиною першою статті 355 цього Кодексу.
Суди установили, що 8 липня 2011 року між ПАТ «КБ «Приватбанк» та ОСОБА_2 укладено договір фінансового лізингу строком на 60 місяців, за умовами якого банк передав ОСОБА_2 в лізинг (користування) автомобіль марки Hyundai Accent 1.4, РЕЄСТРАЦІЙНИЙ НОМЕР_1.
За користування автомобілем ОСОБА_2 зобов’язався сплачувати щомісячні платежі згідно з визначеним графіком платежів.
Крім того, договір фінансового лізингу передбачав право ОСОБА_2 отримати автомобіль у власність за умови повної сплати його вартості та інших витрат.
На порушення умов договору та норм чинного законодавства ОСОБА_2 належним чином не виконував узятих на себе зобов’язань зі сплати щомісячних платежів, унаслідок чого утворилась заборгованість, яка станом на 4 червня 2014 року склала 23 тис. 785 грн 68 коп.
Згідно з актом прийому автомобіля в заклад від 25 вересня 2013 року ОСОБА_2 повернув автомобіль ПАТ «КБ «Приватбанк».
Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 21 жовтня 2015 року, яку просить переглянути заявник, скасував ухвалене у справі рішення суду апеляційної інстанції в частині задоволення позову ПАТ «КБ «Приватбанк» до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за договором фінансового лізингу і передав справу в цій частині на новий розгляд з підстав, передбачених статтею 338 ЦПК України, оскільки судові рішення не відповідають вимогам статті 213 цього Кодексу щодо законності й обґрунтованості, зокрема не встановлені фактичні обставини справи, які мають значення для правильного вирішення спору.
Апеляційний суд Київської області 4 липня 2016 року постановив ухвалу, якою залишив у силі рішення Вишгородського районного суду Київської області від 11 лютого 2015 року в частині задоволення позову ПАТ «КБ «Приватбанк» до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за договором фінансового лізингу.
Оскільки суд касаційної інстанції скасував рішення суду апеляційної інстанції в частині позову ПАТ «КБ «Приватбанк» до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за договором фінансового лізингу, а справу в цій частині направив на новий розгляд, за результатами якого суд апеляційної інстанції ухвалив нове судове рішення, то ухвала Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 21 жовтня 2015 року в цій частині Верховним Судом України не переглядається.
Залишаючи в силі рішення суду апеляційної інстанції в частині відмови в задоволенні зустрічного позову ОСОБА_2, Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ погодився з його висновком про відсутність підстав для визнання спірного договору нікчемним. При цьому суд зазначив, що згідно зі статтею 806 ЦК України та частиною першою статті 2, частиною першою статті 6 Закону України «Про фінансовий лізинг» до договору фінансового лізингу застосовуються загальні положення про найм (оренду), викладені в параграфі 1 глави 58 ЦК України. Положення статті 799 ЦК України до цих правовідносин не застосовуються.
Заявник зазначає, що судове рішення суду касаційної інстанції в цій частині не відповідає викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування норм матеріального права у подібних правовідносинах.
На обґрунтування підстави для подання заяви про перегляд Верховним Судом України судового рішення ОСОБА_2 надав постанову Верховного Суду України від 16 грудня 2015 року (справа № 6-2766цс15).
У цій постанові міститься правовий висновок про те, що відповідно до частини другої статті 806 ЦК України до договору лізингу застосовуються загальні положення про найм (оренду) з урахуванням особливостей, встановлених цим параграфом та законом. Договір лізингу є змішаним договором і містить елементи договорів оренди (найму) та купівлі-продажу транспортного засобу. Згідно зі статтею 799 ЦК України договір найму транспортного засобу укладається у письмовій формі; договір найму транспортного засобу за участю фізичної особи підлягає нотаріальному посвідченню. У разі недодержання сторонами вимог закону про нотаріальне посвідчення договору такий договір є нікчемним (частина перша статті 220 ЦК України).
Отже, існує невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права.
Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого.
Відносини, що виникають із договору фінансового лізингу, регулюються положеннями ЦК України про лізинг, найм (оренду), купівлю-продаж та положеннями Закону України «Про фінансовий лізинг».
Відповідно до частин першої та другої статті 806 ЦК України за договором лізингу одна сторона (лізингодавець) передає або зобов’язується передати другій стороні (лізингоодержувачеві) у користування майно, що належить лізингодавцю на праві власності і було набуте ним без попередньої домовленості із лізингоодержувачем (прямий лізинг), або майно, спеціально придбане лізингодавцем у продавця (постачальника) відповідно до встановлених лізингоодержувачем специфікацій та умов (непрямий лізинг), на певний строк і за встановлену плату (лізингові платежі).
До договору лізингу застосовуються загальні положення про найм (оренду) з урахуванням особливостей, встановлених цим параграфом та законом.
До відносин, пов’язаних з лізингом, застосовуються загальні положення про купівлю-продаж та положення про договір поставки, якщо інше не встановлено законом.
За своєю правовою природою договір лізингу є змішаним договором та містить елементи договорів оренди (найму) та купівлі-продажу або договору поставки.
За договором найму (оренди) здійснюється передача майна наймачеві у користування.
Частинами першою та третьою статті 760 ЦК України передбачено, що предметом договору найму може бути річ, яка визначена індивідуальними ознаками і яка зберігає свій первісний вигляд при неодноразовому використанні. Особливості найму окремих видів майна встановлюються цим Кодексом та іншим законом.
Найм (оренда) транспортних засобів врегульовано параграфом 5 глави 58 ЦК України.
За загальним правилом, передбаченим частиною першою статті 799 ЦК України, договір найму транспортного засобу укладається у письмовій формі.
Якщо стороною у цьому договорі виступає фізична особа, то згідно з частиною другою статті 799 ЦК України договір підлягає обов’язковому нотаріальному посвідченню.
Згідно зі статтею 220 ЦК України у разі недодержання сторонами вимог закону про нотаріальне посвідчення договору такий договір є нікчемним.
Нікчемний договір не породжує тих прав і обов’язків, настання яких бажали сторони, і визнання такого договору недійсним судом не вимагається.
Правові наслідки недійсності договору передбачені статтею 216 ЦК України.
Положення статті 216 ЦК України застосовуються також при вирішенні вимог про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину.
У справі, яка переглядається, суди апеляційної та касаційної інстанцій у порушення статей 806, 799 ЦК України дійшли передчасного висновку про безпідставність позовних вимог ОСОБА_2 та не взяли до уваги порушення щодо відсутності нотаріального посвідчення спірного договору.
Оскільки суди попередніх інстанцій не встановили зазначених обставин, а Верховний Суд України відповідно до положень статей 355, 3602 ЦПК України не може встановлювати обставини, збирати і перевіряти докази та надавати їм оцінку, то це перешкоджає Верховному Суду України ухвалити нове рішення у справі.
За таких обставин ухвала Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 21 жовтня 2015 року та рішення Апеляційного суду Київської області від 16 квітня 2015 року в частині зустрічних позовних вимог ОСОБА_2 підлягають скасуванню з передачею справи в цій частині на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
Керуючись статтями 355, 3603, 3604 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України

п о с т а н о в и л а :

Заяву ОСОБА_2 задовольнити частково.
Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 21 жовтня 2015 року та рішення Апеляційного суду Київської області від 16 квітня 2015 року в частині зустрічних позовних вимог ОСОБА_2 до публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «Приватбанк» про встановлення нікчемності правочину та застосування наслідків його недійсності скасувати, справу в цій частині направити на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України.



Головуючий: В.І. Гуменюк


Судді: Н.П. Лященко

Я.М. Романюк


В.М. Сімоненко

ПРАВОВИЙ ВИСНОВОК
у справі за № 6-648цс16

За своєю правовою природою договір лізингу є змішаним договором та містить елементи договору оренди (найму) та договору купівлі-продажу або договору поставки.
За договором найму (оренди) здійснюється передача майна наймачеві у користування.
Найм (оренда) транспортних засобів врегульовано параграфом 5 глави 58 ЦК України.
За загальним правилом, передбаченим частиною першою статті 799 ЦК України, договір найму транспортного засобу укладається у письмовій формі.
Якщо стороною у цьому договорі виступає фізична особа, то згідно з частиною другою статті 799 ЦК України договір підлягає обов’язковому нотаріальному посвідченню.
Згідно зі статтею 220 ЦК України у разі недодержання сторонами вимог закону про нотаріальне посвідчення договору такий договір є нікчемним.
Нікчемний договір не породжує тих прав і обов’язків, настання яких бажали сторони, й визнання такого договору недійсним судом не вимагається.
Правові наслідки недійсності договору передбачені статтею 216 ЦК України.
Положення статті 216 ЦК України застосовуються також при вирішенні вимог про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину.

Суддя
Верховного Суду України В.І. Гуменюк